Колишній викладач артучилища і екс-губернатор Степан Бульба вважає, що головна проблема руйнування архітектурної пам’ятки полягає не у власнику будівлі

2 липня випускники Полтавського вищого зенітно-ракетного училища відзначать 70-ту річницю його заснування. З цього приводу ми поспілкувалися з одним із випускників військового вузу Миколою Білоконем.

Майже подібні запитання ми поставили колишньому старшому викладачу кафедри тактики, голові Офіцерських зборів училища, народному депутату 4-5 скликань, полковнику Степану Бульбі.

— У чому специфіка цього військового ВУЗу?

— Полтавське вище зенітне ракетне командне Червонопрапорне училище ім. генерала армії М.Ф.Ватутіна було кращим у системі вищих навчальних закладів протиповітряної оборони Сухопутних військ Радянської Армії. Воно було справді унікальним. Багата історія і традиції, наявна учбово-матеріальна база, добре налагоджений навчально-виховний процес — усе сприяло якісній підготовці курсантів. Служити в ПВЗРКЧУ було нелегко, але цікаво — досить згадати, як доводилося вивчати новітню техніку і озброєння, розробляти і запроваджувати сучасні методики навчання майбутніх офіцерів-зенітників, до того ж не лише для ППО СВ, а й для Повітрянодесантних військ і Військово-морського флоту.

— Як ви оцінюєте нинішній стан будівлі колишнього училища?

— Відверто кажучи, з моменту відзначення 60-річчя його утворення, тобто з літа 2001 року, я не був на території колишнього училища жодного разу. Дійсно, треба мати залізні нерви, щоб дивитися на все, що там відбувається. Але хіба це стосується лише історичної будівлі Кадетського корпусу? Погляньте, що залишилося від учбового центру за селами Крутий Берег і Вакулинці на місці казарми, солдатської столової, класів і учбових приміщень, парку бойової техніки, підсобного господарства...

На мою думку, проблеми почалася ще у 1992 році, коли зусиллями окремих «національно стурбованих» офіцерів, членів так званої Спілки офіцерів України, при потуранні тодішнього начальника училища і керівництва Полтави на його території було створено гаражний кооператив під назвою «Козачий курінь». Так би мовити, «авгієві конюшні» в історичному центрі «духовної столиці». Хіба це не глум, не знущання над пам’яттю про славне минуле? А подивіться, що робиться на території колишньої артилерійської бази. То чи варто перекладати вину за нищення всього, що тільки можна знищити, на якогось «громадянина Ізраїлю»?

— Який же вихід?

— Можливі два варіанти:

Перший. Повернути будівлю Кадетського корпусу у власність міста шляхом викупу чи через суд із покаранням винних за порушення закону — продаж пам’ятки історії і архітектури у приватні руки.

Другий. Змусити нинішнього власника будівлі вжити заходів для її відновлення і збереження — якщо купівля-продаж відбулися без порушення українського законодавства.

— Дехто вважає, що основна будівля колишнього зенітно-ракетного училища належить якомусь «відомому жителю нашого міста»?

— У мене немає такої інформації. Зрештою, питання навіть не в тому, хто власник. Треба, щоб нинішня влада Полтави не на словах, а на ділі зайнялася вирішенням даної проблеми, адже ніхто за неї цього не зробить.