Історія
Полтавського вищого зенітного ракетного Червонопрапорного училища імені
генерала армії Миколи Ватутіна бере свій початок з перших днів Великої
Вітчизняної війни, коли у Дніпропетровську на базі артилерійських курсів
удосконалення командного складу було сформовано артилерійське училище
для підготовки офіцерів наземної артилерії. Наказ вийшов 19 липня 1941
року, а вже 30-го двісті юнаків одягли військову форму й заповнили
казарми училища. Навчання довго не тривало —
19 серпня колектив
училища вийшов на оборону міста. Із тритисячного загону оборонців —
курсантів училища — після боїв залишилося 150 чоловік, решта полягли або
ж були поранені. Не маючи достатнього досвіду, озброєння, з великими
втратами курсанти тримали оборону лівого берега Дніпра, аж поки не
прийшли частини 6-ї армії.
«Своими самоотверженными действиями
училище вписало ряд блестящих страниц в историю этой тяжелой войны, в ее
наиболее трагический 1941 год…», — так оцінив діяльність курсантів
училища маршал Родіон Малиновський. За роки війни заклад підготував
понад чотири з половиною тисячі офіцерів, десятеро з яких стали Героями
Радянського Союзу.
27 березня 1942 року за зразкове виконання завдань
на фронті у боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками, за мужність
та доблесть Дніпропетровське артилерійське училище було нагороджене
орденом Червоного прапора....
— Цього року випускники училища знову
побачили знамено училища з орденом Червоного прапора, — розповідає
Володимир Старун, прямуючи у бік колишнього центрального корпусу
Полтавського зенітно-ракетного. — Десять років тому, на 60-річний ювілей
закладу, ордена на стягові не було, а от у 2011-ому — маємо.
— А що там за історія з Червоним прапором училища? — запитую колишнього очільника закладу. — Кажуть, ви врятували його?
—
Чи врятував, чи ні — не можу сказати, але сталося так: у 1990-ому стало
зрозуміло, що училище ліквідовуватимуть. Усе майно й реліквії закладу
стали нікому не потрібні. Вже не будучи начальником, я, повернувшись із
тривалого службового відрядження у грудні 1991-го, просто взяв прапор із
секретної частини закладу й передав його на зберігання спочатку до
штабу округу, а потім до Музею історії Великої Вітчизняної війни у
Києві. Десять років тому випускники училища збиралися відзначати
60-річний ювілей рідного закладу — згадали про прапор. Ось тоді побачити
рідне знамено допоміг тодішній міський голова Полтави Анатолій Кукоба,
світла пам’ять йому. Одним телефонним дзвінком у Київ він організував
доставку знамена на урочистості. Потім з урочистостями передали прапор
до Полтавського краєзнавчого музею... Ось дожили до 70-річчя училища,
гадали, що стяг у Полтаві, та виявилося, що він знову в Києві. За
допомогою голови облдержадміністрації Олександра Удовіченка прапор в
черговий раз повернувся для урочистостей в Полтаву.
У 1968 році
училище було перейменоване на вище командне з присвоєнням імені
видатного полководця Великої Вітчизняної війни Героя Радянського Союзу
генерала армії М. Ф. Ватутіна. З освоєнням нових зразків
артилерійського, а потім і ракетного озброєння училище стає одним із
кращих навчальних закладів у системі ППО Сухопутних військ Радянського
Союзу. 23 травня 1973 року училище отримало назву зенітного ракетного.
За післявоєнні роки ПВЗРКЧУ імені генерала армії М. Ф. Ватутіна
випустило понад 12,5 тисячі висококласних офіцерів…
— Ось тут був
головний корпус, праворуч — їдальня, а над нею приміщення клубу, існував
музей училища, — Володимир Старун пригадує територію училища. — Був
порядок повсюди, сьогодні тут все більш схоже на будівельний майданчик.
Зводять нові житлові будинки, а поряд — ці ветхі стіни. Боляче
дивитися... Донині переконаний, що розформували училище дарма — адже
тоді воно було єдине на пострадянському просторі, котре готувало
офіцерів, здатних поводитися з високтехнологічною протиповітряною
зброєю. Наші випускники визнавалися від Москви до островів Зеленого Мису
— адже всі знали, що ЗСУ 23-4 «Шилка» — найефективніший різновид зброї.
Можна було б скорочувати безболісно будь-яке інше військове
училище, та тільки не наше. Давав підстав для перспектив і
зенітно-гарматний ракетний комплекс «Тунгуска», який наше училище почало
освоювати. Не листи у Київ треба було тоді писати керівництву закладу, а
особисто звертатися до Президента й доводити йому доцільність існування
Полтавського зенітно-ракетного училища.
— Виходить, керівництву училища треба було стати менеджерами?
—
Так. Укладати прямі договори з країнами СНД щодо підготовки кадрів, з
країнами Африки (на той час вони потребували цього) — тобто заробляти, в
тому числі й валюту. Можливо б, тоді й одвічну квартирну проблему для
військових розв’язали б...
...У 1990 році Полтавське зенітно-ракетне
училище відвідує командувач ППО Сухопутних військ СРСР
генерал-полковник Юрій Чесноков. На польовій базі училища відбуваються
показові навчання для керівників військових училищ СРСР. «Ось тут варто
готувати офіцерів!» — сказав тоді генерал Чесноков, оцінюючи навчальну
базу й потенціал кадрового складу закладу. На той час це була найвища
оцінка діяльності й доцільності училища. А вже наступного року почався
розвал училища. Та авторитет закладу був настільки великий, що після
розпаду СРСР Росія і Казахстан запропонували Україні зберегти Полтавське
зенітне ракетне для спільного утримання і використання багатого
потенціалу. Тодішнє керівництво української держави вирішило по-іншому….
—
Які найприємніші й, навпаки — найприкріші моменти, що доводилося
переживати на посаді начальника закладу? — з Володимиром Старуном ми
продовжуємо спілкування на території колишнього Полтавського
зенітно-ракетного училища.
— Найприємніші моменти були тоді,
коли доводилося отримувати листи від колишніх курсантів, їхніх рідних. З
гордістю читали слова дяки за виховання та навчання офіцерів, досі
зберігаю сотню таких листів... Для мене завжди був складним й болісним
момент, коли доводилося відраховувати курсанта. Зауважу, робили це у
крайньому випадку, тільки колегіально, після тривалих бесід. Навчальна
програма в училищі була надто важкою, аби потім на службі офіцерам легше
вдавалося долати труднощі. Було приємно, коли, скажімо, вчорашній
порушник дисципліни ставав вправним офіцером. Яскравий приклад вам —
нинішній начальник Державтоінспекції області полковник міліції Олександр
Штепа. Був гарним спортсменом, але трішки «кульгав» на дисципліну,
однак нині ми гордимося таким випускником.
— Ваші колишні курсанти й досі пригадують вранішні кроси під час польової практики...
—
Практика проходила у Бердянську. Щодня побатарейно — пробіжка до моря,
потім фіззарядка, сонячні ванни. Я завжди був попереду колони, робив усе
нарівні з курсантами. Одного разу пам’ятаю: 6-та година ранку, на
береговій смузі тільки юнаки, сонце сліпить, з обмундирування — лише
чоботи та білизна... І я раптом віддаю наказ: «Зняти білизну!» Хлопці
тільки на мить замислилися, а потім, скинули все, у чому були, й рівною
смужечкою вишикували чоботи на березі. Приймали сонячні ванни, купалися,
пустували... діти все-таки. «Ось бачите, кажу тоді їм, засмагнете —
дівчата у Полтаві не впізнають!» Такий незвичний наказ мені довелося
віддавати тільки одного разу...
...Та не тільки почуття гумору
докладав до виховного процесу начальник Полтавського зенітно-ракетного
училища Володимир Старун. Військовий виш був тоді (1983—1990 рр.) на
вістрі усіх суспільно-значущих подій у місті. Працювали пліч-о-пліч з
керівництвом міста та області. За ініціативи Старуна у Полтаві
започаткували військові паради — крокувати було кому, адже на той час у
нашому місті дислокувалися, окрім двох військових училищ, досить багато
інших військових частин і підрозділів. Вихованці ПВЗРКЧУ в Полтаві були
не тільки найкращі спортсмени, але й у більшості прикладом виховання,
витримки й справжніх чоловічих рис.
— Раніше як було: якась провина —
кажуть: «А ще військовий?!» — тому намагалися не втратити «честь
мундира», — пригадує Володимир Панасович. — У польовій формі
заборонялось ходити у місті, а зараз йде у брудному взутті, фуражка під
пахвою — вважає себе військовим... Та чи поважатимуть цивільні наших
військових, якщо у нашої армії навіть своєї форми немає? Відроджувати
престиж професії треба!
— А, може, треба, як кажуть, народитися
військовим чи можна прищепити любов до армії у процесі служби? Адже ви
не одразу знайшли свою стежку до армії...
— Аби спитали сьогодні: чи
обрав би знову шлях військового, я б відповів: «Так точно!» Свого часу
мої рідні відмовляли мене від служби в армії. Але доля військового все ж
таки мене знайшла — навчання у цивільному закладі поступилося бажанню
бути військовим. Та сьогодні можу сказати, що мати задоволення від
тяжкого армійського життя не кожному підвладне й не дається від природи.
У кожної людини є свій талант, нахили, здібності. Треба лише своєчасно
помітити та розвити їх. А от для професії військового необхідні ще
велика праця й фізичні навантаження. Моральні та вольові якості не
даються одразу, вони виробляються у процесі навчання. Недарма, коли
приймали присягу курсанти, я завжди говорив їм та їхнім батькам: людина
народжується двічі — коли мати народила й коли прийшов до армії — усе
«зняв» цивільне, чим жив колись...
...Згідно з Директивою міністра
оборони України № 133 від 25 липня 1992 року Полтавське вище зенітне
ракетне командне Червонопрапорне училище імені Миколи Ватутіна було
ліквідовано. Останній випуск офіцерів-зенітників відбувся 18 липня 1995
року. Так завершилася історія прославленого військового закладу... Та чи
завершилася? Кажуть, людина живе, доки про неї пам’ятають. Мабуть,
більше це стосується цього вищого військового навчального закладу, з
яким пов’язані долі тисяч людей — військовослужбовців і цивільних,
громадян України і багатьох інших країн — колишніх республік єдиної
держави. Недарма цього року в Полтаві відбулася установча конференція,
на якій утворилася обласна громадська організація «Спілка ветеранів і
випускників Полтавського вищого зенітного ракетного командного
Червонопрапорного училища імені генерала армії М. Ф. Ватутіна». Є статут
організації, керівний орган — Рада спілки, до якої увійшли відомі
офіцери. Головою ради став генерал-майор Володимир Старун.
— Кажуть, у
влади є плани влаштувати у приміщенні нашого училища Козацьку академію.
Моя думка така: нехай влаштовують — тільки так, щоб це відродило
військові традиції, пов’язало б сучасність і славну минувшину. Я б дуже
хотів, аби тут знову пройшлися курсанти. Щоб заграв ось тут на балконі
перед входом до головного корпусу оркестр і закружляли у вальсі панянки з
кадетами у парку навпроти, — посміхнувся Володимир Старун — начальник
Полтавського вищого зенітного ракетного командного Червонопрапорного
училища імені генерала армії Миколи Ватутіна, якому виповнилося 70
років... |
