Полтавське вище зенітне ракетне командне Червонопрапорне
училище імені генерала армії Миколи Ватутіна відзначає 70-річний ювілей.
— Ти мене, свого батарейного, не впізнаєш?
— Вікторе Івановичу? Ви?! Невже?!
* * *
— Я тут один із наших. Яке щастя, що тебе зустрів!
— А я тебе одразу впізнав...
* * *
— Товарише курсанте, чого не вітаємося?
— Та я, товаришу генерале, й зараз боюся вас...

Емоції через край. Натовп перед Палацом дозвілля «Листопад» такий, що примушує транспорт пригальмувати. Несподівано крізь хмари визирає сонце. І то чи від нього, чи від радісного хвилювання у декого на очах бринить сльоза... Полтавське вище зенітно-ракетне училище відзначає 70-річний ювілей...
 Серед гостей понад тридцять представників генералітету України та інших держав, командування повітряними силами ЗС України, Герой Росії, керівництво продовжувачів традиції полтавського вишу — Харківського університету Військово-Повітряних сил України імені Івана Кожедуба, Київського зенітно-ракетного інженерного училища, Смоленської академії протиповітряної оборони Російської Федерації. Загалом на свято прибули понад 3 тисячі чоловік, чиї долі в різні часи були пов'язані з навчанням та службою у цьому закладі...

Микола Бондаренко — начальник Полтавського вищого командного Червонопрапорного зенітно-ракетного училища (1993—1995 рр.).
 — Можна тільки пишатися випускниками ПВЗРКЧУ — за всю історію заклад здійснив 63 випуски офіцерів, підготувавши понад 17 тисяч артилеристів. Наших випускників визнавали повсюди... Хотілося б, аби славні традиції нашого закладу мали продовження. Адже існує постанова Кабміну, щоб у кожному місті був військовий ліцей. Із цього треба й починати... Хто б не був власником приміщення училища, а привести до ладу будівлю як пам'ятку архітектури треба негайно. Адже це одна з візитівок міста. Сьогодні ж наші випускники із болем дивилися на рідні стіни...

 Юрій Парамонов — контр-адмірал, начальник Управління СБУ, м. Київ (випуск 1976 року).
 — Попередник нашого училища — Кадетський корпус — був єдиним навчальним військовим закладом царської Росії, що містився на території сучасної України. Й так безглуздо втратити його! Де ж наша любов до України, наш патріотизм?! Про це треба сьогодні кричати, аби зберегти й відновити приміщення славного закладу... Щодо мене особисто, то навчання у зенітно-ракетному училищі дало мені моральне та фізичне загарутвання, вміння боротися з труднощами, працювати в колективі. Усі випускники нашого училища мають такий досвід, який потім передавали молодшим поколінням... Доля склалася так, що я після училища пов'язав службу з флотом, проте й досі увімкнути й вимкнути «Шилку» ще зумію. І в самоволку бігав... Який же курсант не вдавався до цього!

Віктор Трофименко — Герой Росії, полковник (випуск 1985 року).
— У будь-якій державі має бути потужний офіцерський корпус, це — найздоровіша частина суспільства, готова за будь-якого наказу стати на захист Батьківщини. Нині це також актуально, адже тероризм набуває обертів... Традиції Полтавського зенітно-ракетного — це неоцінений досвід для армії України, потенціал на майбутнє. Його треба плекати... Навчання в нашому училищі дало можливість здійснити мою мрію — бути військовим. Я, однак, вступив до нього з четвертої спроби... Служити довелося в усіх гарячих точках, керував людьми. Певно, й завдяки вмінням та навичкам, набутим в училищі, у боях я не втратив жодного підлеглого... Минуло понад двадцять років від дня випуску, а мене генерал Старун одразу впізнав і назвав по імені. Це дуже приємно...
Олександр Давидов — начальник Академії протиповітряної оборони Російської Федерації імені маршала Василевського, полковник, м. Смоленськ, (випуск 1984 року).
— Частинку гідності, обов'язку, порядності, яку нам заклали наші педагоги під час навчання у Полтавському зенітно-ракетному училищі, ми, його випускники, передаємо нашим вихованцям, нашим дітям. Запевняю: знамено полтавського училища знаходиться у надійних руках, традиції Полтавського училища живуть і в російських закладах, де служать випускники нашої альма-матер...

Іван Коробчан — бригадний генерал, командувач Сухопутних військ Збройних сил Молдови (випуск 1981 року).
— Офіцерська честь, вірність народу, професіоналізм — все це дали нам наші командири тут, у Полтавському зенітно-ракетному училищі. У якому б званні ми не були, — зберігаємо впевненість у майбутньому. А молоді офіцери, котрі нині служать в інших державах і навчаються там, — це гідні продовжувачі традицій Полтавського зенітно-ракетного...

Сергій Маслов — службовець, м. Полтава (випуск 1988 року).
— Знаєте, що головне було? Із нас, учорашніх хлопчиків, в училищі виховували справжніх чоловіків — і це не просто слова. Долі у кожного склалися по-різному. На жаль, нам, молодим офіцерам, довелося починати свою службу в 90-х, на зламі існування двох держав... Нині тільки 10 відсотків нашого випуску несуть військову службу. Наша армія поки що не досконала, проте дає великий досвід чоловікам. Я порадив би нинішньому молодому поколінню обрати почесний обов'язок служити в армії.

Петро Полях — генерал-лейтенант, професор Гуманітарного університету ЗІДМУ, м. Запоріжжя (випуск 1952 року).
— Навчання в училищі — це відбиток на все моє життя. Усе, що маю, — завдяки цьому закладу: базу для подальшого навчання, уміння жити в колективі, моральні цінності... Нині передаю досвід юнакам та дівчатам у військовому виші. Бачу, що тепер молодь якась розгублена — держава не в змозі прищепити їм любов до Батьківщини, почуття обов'язку, готовність захищати. Батьківщини, знаєте, не видно, тільки зміну персоналій у владі... Мені шкода нинішню молодь, адже вона така талановита, розумна — з кожним роком все краща. Треба усім разом формувати в молодого покоління внутрішній світ, який закладали в нас свого часу.

Віктор Донець — генерал-майор, м. Курськ, Леонід Логой-да, керівник підприємства, м. Полтава (однокурсники 1970 року випуску).
— З Росії я привіз вітання від випускника 1976 року генерал-полковника Олексія Фролова — начальника ППО Сухопутних військ Російської Федерації, генерала Михайла Круша 1974 року випуску, генерал-лейтенанта Андруща 1966 року випуску — начальника ППО Далекого Сходу та Москви... Усім нам Полтавське зенітно-ракетне училище прищепило відчуття відповідальності й обов'язку, які намагаємося сповідувати все життя. Про навчання пригадуємо тільки хороше, адже молодість — це приємні спомини. Ми закінчили найкраще училище й наші випускники завжди на найвищих позиціях.

Віктор Мирунко — службовець, м. Полтава (випуск 1986 року).
— Все, чого я досяг, — завдяки Полтавському зенітно-ракетному училищу. Я увібрав особливе виховання, ментальність... Не думаю, що якийсь інший виш колишнього Радянського Союзу міг надати ґрунтовнішу освіту, знання й багатоцільове виховання, як робили це в Полтавському зенітно-ракетному. Починаючи з фізпідготовки й завершуючи вищою математикою, у наших дипломах були оцінки з 44-х дисциплін! Не треба закінчувати інститути менеджементу — достатньо взяти бойовий устав нашого закладу й слідувати за ним: об'єктивно оцінювати обстановку, приймати правильні рішення, діяти в екстремальних ситуаціях. За цими пунктами я йду по життю...

Микола Білокінь — голова Полтавської обласної організації ТСО України, м. Полтава (випуск 1983 року).
— Полтавське зенітно-ракетне училище — це моя єдина альма-матер. Прийшов сюди в сімнадцять з половиною років. І вже у 22 роки командував людьми. Сьогодні серед моїх вихованців вже є й полковники, й генерали. Наші курсанти вирізнялися з-поміж інших молодих полтавців надзвичайно високою спортивною підготовкою... У самоволку не доводилося бігати, адже кроси у сусідні парки й були приводами збігати «на гражданку»... Що запам'яталося серед пустощів курсантських? На випуск традиційно було вивішувати на громовідводі чобіт, як символ того, що ми досягли високого рівня. Як тільки комендатура не слідкувала, а вранці на найвищій точці території училища майорів чобіт... Звичайно, перепадало на горіхи за це. Але все ж таки керівництво ставилося до пустощів молодих із розумінням...

Андрій Хохлов — заступник директора ТОВ «ВКФ «СЕН», м. Полтава (випуск 1985 року).
— Відповідальність, знання, пунктуальність, звичка слідкувати за зовнішнім виглядом — це було вкарбоване в нашу підсвідомість, це зберігається й досі. Сьогодні відчуваю ностальгію... Звичайно, назад училище не повернеш. Єдине, що можу з гордістю сказати: це мій рідний заклад! Це наша путівка у життя, колись — у майбутнє, а нині — у наше минуле світле життя. Ось вона тут, на площі!